Чин Миколи Мушинки можна переформулювати як "Образ Миколи Мушинки".
13 вересня на 89 році відійшов у засвіти словацький фольклорист та українознавець Микола Мушинка.
У ніч на 13 вересня 2024 року відійшов у вічність Микола Мушинка... Він вирушив до Бога, щоб отримати свою винагороду... Цю винагороду він заслужив сповна...
Тепер, коли Микола спокійно, розважливо і впевнено переклав на наші, тих, що залишаються, плечі, все те, що досі провадив світами сам, відчуваєш дуже виразно, як пружаться рамена, як тужаться не вгнутися коліна, адже він дивиться і вірить, що подужаємо бодай втримати, якщо вже не попровадити далі...
До свого 60-річчя академік за наполяганням родини, зокрема сина Олеся, видав біо-бібліографічний збірник у трьох книгах "Колеса крутяться...", взявши за епіграф слова з народного романсу:
Лемківська мелодія проникає в глибини душі, викликаючи відчуття туги і змушуючи згадати про все пережите... Протягом цих років Микола пройшов вражаючий шлях: від простого хлопця з Курова до викладача університету, від пастуха та кочегара до шанованого академіка, від прихильника комуністичної ідеології до свідомого українця, від дослідника місцевого фольклору до видатного науковця, такого, якого незабаром буде важко знайти не лише в Україні, а й у Словаччині чи Європі...
Любиця Бабота у передмові до згаданого видання пише: "Колеса крутяться, літа минаються... Скільки правдивості в словах цієї чарівної пісні! Людина живе, працює, радіє, старіє і приходить пора, коли починає підсумовувати пройдений шлях. Якщо йдеться про виняткову людину, наприклад, науковця, її діяльність оцінює і широкий загал.
Коли ж саме особа досягає піку свого успіху в науковій сфері? Це відбувається, коли вона має значний досвід, чітко визначену мету, а також здатність доповнювати свої попередні досягнення новими відкриттями. Це період інтенсивної діяльності, коли індивід може очолювати команди дослідників, керувати науковими установами чи організаціями та ділитися своїми знаннями з молодими вченими.
У віці зрілості та наукової зрілості досяг один з найуспішніших україністів Словаччини — видатний академік Микола Мушинка, доктор філологічних наук. Цей надзвичайно активний та різнобічний науковець невтомно працює на благо збагачення культурної спадщини свого народу.
Цього лютого Миколі Мушинці виповнилося 88 років! Незважаючи на поважний вік, він продовжував активно працювати. Він готував до друку монографію про Яцка Остапчука, очікував на вихід третього тому "Від отчого порога" про Панькевича, складав гасла для "Енциклопедії Українознавства", рецензував великий науковий збірник "Українці Хорватії", а також публікував статті до різних ювілеїв. Микола давав інтерв’ю, знімався у фільмах, консультував молодих дослідників під час написання кандидатських та докторських дисертацій, активно брав участь у наукових онлайн-форумах та конференціях, а також щиро приймав гостей у своєму домі, не забуваючи про читання. Це лише невелика частина його щоденних справ, які підтримували його енергію та діяльність.
Пораз дивувалися його працездатності - ти набагато молодший, а робиш в рази повільніше і в рази менше. Микола Жулинський в ювілейній статті "Український пастир культури і науки" з нагоди 80-річчя академіка М. Мушинки бачить його поряд з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським у "передніх рядах, точніше, на чільному місці", в "огромі його "трудів і днів"",... "загорнутим" у сріблясту сивину, завжди привітно усміхненим народним будителем...", "охоронцем родової пам'яті, матеріальної і духовної культури русинів-українців".
Дмитро Павличко, близький друг і однодумець Миколи Мушинки, охарактеризував його як "дух українства на міжнародній арені". В свою чергу, Міхаель Мозер, Президент Міжнародної асоціації україністів та професор славістики у Віденському університеті, Українському вільному університеті та Католицькому університеті імені Петра Пазманя в Будапешті, підкреслює, що "його діяльність є невід’ємною та надзвичайно вагомою частиною історії міжнародної україністики в цілому".
Цей факт підтверджує, зокрема, що професор М. Мушинка, навіть під час відсторонення від наукової діяльності, зміг видати на Заході п'ять книг і понад 150 наукових статей, рецензій та науково-популярних матеріалів. Серед його видань можна відзначити альбом "Екслібриси українських шістдесятників" (Банд-Брук, 1972), "Володимир Гнатюк і Закарпаття" (Париж, 1975), "Орест Жилінський, вчений з душею поета" (Банд-Брук, 1983), "Народна культура південних лемків" (Нью-Йорк, 1987) та "Життя і справа Володимира Гнатюка" (Париж, 1988).
Як дослідник фольклору, він глибоко занурився в усну народну творчість русинів Войводини, а також у культурні традиції українців Румунії, лемків-українців Польщі та колишньої Югославії. Його зусилля сприяли відновленню та популяризації забутих імен видатних українських діячів, серед яких письменники, науковці, художники, музиканти, театрали та політичні активісти. Серед них можна назвати Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колессу, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тихого, Миколу Неврлого, Юрія Шанту, Франтішка Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Маркова, Володимира Лібовицького, Володимира Січинського, Івана Зілинського, Михайла Качалубу, Симона Наріжного, Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Володимира Стон-Балтаровича, Володимира Любовицького, Івана Кулеця, Никифора Лещищака, Никифора Довняка, Ольгу Дутко, Юрія Костюка, Степана Рака, Олену Рудловчак, Єву Бісс, Василя Капішовського, Яцка Остапчука, Степана Папу, Івана Голубовського, Олексу Новаківського та Степана Клочурака.
"Навіть найсміливіша уява не здатна охопити весь той обшир наукових зацікавлень, пошукових пристрастей і творчих залюблень пастиря української культури і науки..." - підсумовує Микола Жулинський. Ці "пошукові пристрасті і творчі залюблення" частково втілені у видавничому проєкті "У всякого своя доля..." Миколи Мушики і Ярослава Шуркала.
Як видно, основним джерелом натхнення в житті Миколи Мушинки була праця. Для нього вона вважалася одним із найчистіших і найгідніших джерел емоційного піднесення, радості від дій та творчості. Ідеї, які виникали, розвивалися та досягали вишуканості через працю, ставали джерелом радості та оптимізму. Сам професор зазначав: "Я все роблю з глибокою переконаністю, що таким чином стаю частиною справи моїх попередників, які, перебуваючи за межами України, безкорисливо вкладали свої знання в науку, сподіваючись, що колись їхні праці принесуть користь Україні. І вони не помилилися."
Хоча більшість з цих людей не дожили до бажаної незалежності України, їхні твори сьогодні публікуються в нашій країні та сприяють зміцненню її суверенітету. Для професора не має значення, яку саме діяльність виконувати: чи читати лекції, чи писати книги, чи проводити екскурсії, чи доглядати за худобою, чи топити в печі, чи косити траву, або ж займатися виготовленням полиць... Усі ці заняття приносили йому радість, адже вони були продиктовані любов'ю та на користь Україні.
Безумовно, слідуючи ідеям Григорія Сковороди, Микола відкрив для себе свою "сродну працю" і прийшов у цей світ, щоб відчути справжнє щастя. Він, перш за все, був вільним, отже, мав власну цінність і самодостатність. Коли ж намагалися обмежити його свободу і зробити залежним, Мушинка повертався до Курова, щоб пасти овець. По-друге, він знайшов свою "сродну працю", яка відповідала його знанням, вмінням і бажанню, і виконував її з глибокою впевненістю, що саме вона є сенсом його існування.
"Ні за публікації в Єдиному Списку Українських наукових видань, ні за інші статті чи книги, - зазначав Микола Мушинка, - що були випущені в Україні, я не отримав жодного гонорару. Дехто дивується, чому ні за звання академіка, ні за науковий ступінь доктора я не отримав жодних надбавок до зарплати. Коли я звернувся до свого керівництва (деканату філологічного факультету Пряшівського університету) з цим питанням, мені відповіли: "Ці титули були надані Вам Україною, де ви працюєте, тож нехай вона й відповідає за вашу матеріальну винагороду!"
Нинішня моя пенсія не сягає рівня середньої пенсії кваліфікованого робітника. Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи у сфері україністики. Єдиним гонораром для мене є авторські примірники опублікованих праць. Та і їх я не залишаю в себе, а дарую Державній науковій бібліотеці у Пряшеві, щоб вони служили широкому загалу науковців".
Третій аспект полягає в тому, що, за словами Йосифа Сірки, Микола Мушинка, пізнаючи навколишній світ і своє місце в ньому, не міг залишитися лише пастухом і кочегаром. На нього чекали звання академіка, безліч почесних докторських нагород від різних університетів, а також українська наука як в Україні, так і в діаспорі, служінню якій він присвятив все своє науково-дослідницьке життя.
Окрім своїх наукових досягнень, М. Мушинка був видатним колекціонером творів образотворчого мистецтва. У його приватній галереї зібрані десятки шедеврів українського мистецтва, серед яких можна знайти роботи таких майстрів, як О. Новаківський, М. Бойчук, Ю. Панькевич, В. Касіян, Й. Бокшай, О. Заливаха, І. Марчук та інших. Миколу Мушинку можна назвати живою легендою, адже важко знайти серед українців людину, яка б мала таке вражаюче коло знайомств серед науковців, письменників, художників та діячів мистецтв.
Закордонний академік здобув визнання в колах редакційної колегії Енциклопедії українознавства та Енциклопедії сучасної України, а також у різних університетах України, Українському вільному університеті в Мюнхені, а також у деяких навчальних закладах Сполучених Штатів та Канади. Микола Мушинка мав унікальний талант не лише до пошуку історичних документів і архівів, але й до виявлення "зниклих" людей, які загинули або пропали під час Другої світової війни, як слушно зазначив Йосиф Сірка. Він вдалося відшукати поховання командира УПА С. Стебельського-Хріна, дружини С. Єфремова Орисі Дурдуківської, юриста Станіслава Дністрянського разом з його дружиною Софією, художниці Емілії Голубовської та інших. Декого з них він ексгумував, особисто переніс в Україну та перепоховав.
Аркадій Жуковський, професор Українського вільного університету в Мюнхені, голова Наукового товариства ім. Шевченка в Європі та іноземний член Національної академії наук в Києві, вважає, що такі досягнення Академік мав через те, що не був "кабінетним ученим". Як зауважила Алла Атаманенко, професор Національного університету "Острозька академія", директор Інституту досліджень української діаспори, "М. Мушинку завжди цікавила Людина. Він багато знайшов, опублікував і просто сприяв збереженню унікальних архівних, художніх та матеріальних джерел, кожна знахідка яких має свою дуже цікаву історію. Використовуючи методику "усної історії", він і сам став творцем унікальних біографічних джерел, записавши інтерв'ю з відомими вченими, громадськими діячами...".
Дійсно, Микола володів унікальним талантом бути дійсно вдячним співрозмовником. Його щира цікавість, тепла усмішка, приваблива зовнішність, природна толерантність, глибокі знання та відданість українській культурі вражали всіх, хто мав нагоду спілкуватися з ним, занурюючись у безмежний океан його інтелекту. Щодня він уважно стежив за подіями у світі — політичними, культурними та літературними. Його гнітило безладдя в українській владі, а також глибоко турбували втрати, спричинені російсько-українською війною.
Відчував глибоке сум'яття через українські конфлікти. Регулярно підтримував зв'язок з друзями в Україні, Європі, Америці та Канаді... Відстоював та захищав роз'єднану, зранену, принижену українську ідентичність перед обличчям Європи та світу. Незважаючи на це, Микола залишався абсолютно відкритою, щедрою та чуйною українською душею, для якої родина була найвищою цінністю, жінка — найсвятішим символом, а успіхи внуків — найбільшими сподіваннями. Найяскравішими моментами його життя були сімейні святкування на Степана... Він умів ділитися своїми благами... Його сердечна теплість зігрівала не одне з наших сердець... Він "запалив вогники життя" для багатьох...
Миколу важко було уявити без його дружини Маґди - вірної супутниці, секретаря та однодумця, яка завжди була поряд, розділяючи з ним як радості, так і труднощі. Разом вони виховали чудових синів, а тепер вона з любов'ю піклується про своїх онуків, наповнена щастям. Маґда віддано охороняла свого чоловіка від усіх негативних впливів, тисячі разів редагувала та друкувала його роботи, планувала кожен його день для максимальної продуктивності, стежила за термінами подачі статей та відповідей на листи, а також дотримувалася всіх родинних традицій і рекомендацій лікаря. Маґда та Микола, їхні діти, онуки, невістки, правнуки, свати, брати, сестри та куми - це справжня родина.
Справжня українська родина. Велична та благородна, гідна бути прикладом для інших.
Вчора, сидячи поруч з хворим Миколою, Магда тримала його руку у своїй, але не відчула знайомого потиску, як це було раніше... Вона переживала найважчі миті. Проте спогади про їхні спільні переживання та усвідомлення великого, гідного і спільного вчинку, що наповнював їхнє життя з ранку до ночі, у будні й свята, надавали їй сили продовжувати жити за двох, щоб колеса життя продовжували крутитися, як належить.
На жаль, на 89-му році свого життя ті колеса зупинилися... Але вони зупинилися для Миколи. А ми повинні продовжити шлях з тим возом, який залишив по собі Микола. Щоб колеса знову почали обертатися для нас.
