"Відсутність перспектив": керівник навчального закладу розкрив причини масового виїзду учнів за межі країни.

За словами вчителя, Україні може загрожувати "демографічна прірва".

Днями директор дистанційної школи "Unicorn School" та доктор філософії з економіки Володимир Страшко повідомив про критичну кількість звернень від батьків, які планують вивозити дітей з України. Зокрема він відзначив, що деякі школи втратили до 90% учнів. І якщо раніше ця проблема була більш актуальною для хлопців, то зараз вона поширилася і на дівчат.

УНІАН поспілкувався з Володимиром Страшко, аби дізнатися, наскільки ця проблема є масштабною, чи намагається держава її розв'язати та які наслідки для країни вона може нести.

Шановний Володимире, у вашій публікації ви зазначили, що діти в Україні активно залишають навіть онлайн-школи. Яка масштабність цієї проблеми на світовому рівні і які фактори її викликають?

Онлайн-освіта здобула значну популярність в Україні з початком пандемії COVID-19. Проте у 2021 році суспільство адаптувалося до нових умов. Наступний великий сплеск інтересу до дистанційного навчання відбувся в 2022 році, коли розпочалася війна, і багато людей почали масово емігрувати за кордон. Це було своєрідною реакцією на непередбачуваність обставин.

У той період ми отримали численні звернення від батьків, які прагнули, щоб їхні діти завершили навчальний рік. На рубежі 2022 та 2023 років багато людей почали повертатися до України, сподіваючись на завершення війни.

Ситуація залишалася незмінною до 2024 року. Проте, протягом останніх кількох місяців, починаючи з кінця серпня або на початку вересня, ми стали отримувати надзвичайно велику, фактично аномальну кількість запитів з проханням про допомогу у завершенні українського навчання, оскільки люди планували залишити країну та вступити до університетів в Європі.

Раніше подібного стимулювання не спостерігалося. Батьки учнів 10-11 класів активно вивозять своїх дітей і висловлюють бажання завершити навчання екстерном, завершивши два роки навчання за один. Вони прагнуть отримати свідоцтво та продовжити освіту в Європі.

Це викликає у мене значне занепокоєння, оскільки раніше дистанційна освіта сприймалася просто як додаткова можливість, а не як заміна традиційної. Вона не була так тісно пов'язана з бажанням залишити українську освітню систему в цілому. Нині ж ми спостерігаємо зовсім іншу ситуацію. Зараз існує велика кількість людей, які прагнуть отримати диплом і вступити до університету.

У деяких класах, зокрема в одинадцятих, до 90% учнів мають подібні прагнення. Ми усвідомлюємо, що ця група батьків зацікавлена в тому, щоб їхні діти продовжили навчання в університетах за межами України.

Раніше така ситуація була більше притаманна хлопцям, які прагнули уникнути мобілізації та виїхати до досягнення 18-річного віку. Проте зараз спостерігається новий тренд — дівчата також отримують можливість виїзду, що є досить нетрадиційним. Це призвело до того, що навіть батьки почали вивозити своїх доньок, щоб забезпечити їм навчання за кордоном.

Інша група людей, про яку я говорив, це діти, які вже декілька років проживають за межами України. Наприклад, вони виїхали у 2022 році і досі залишаються в тих країнах. Раніше ці діти продовжували здобувати українську середню освіту, навчаясь одночасно в своїх закладах за кордоном та в українських школах.

Однак зараз ці особи почали висловлювати намір відмовитися від української освіти, оскільки вирішили залишитися в тому місці. Ця ситуація стосується всіх вікових груп, а не лише учнів 10-11 класів.

Таким чином, школа виступає своєрідним індикатором настроїв у суспільстві. Ми спостерігаємо, що тенденція до відтоку студентів значно посилилася. Саме тому я вважаю, що це є серйозною проблемою, справжньою катастрофою. Ми повинні звертати на це увагу, адже такими темпами нам доведеться не лише оптимізувати вищі навчальні заклади, як зазначає пан Вінницький, але й вдаватися до ще більш радикальних заходів. Адже постає питання: хто ж буде вступати до університетів?

Існує ще одна важлива проблема: ці діти стають віддаленими від українського контексту. Раніше люди, які навчалися в Європі, закінчували українські школи, отримували вищу освіту за кордоном і мали шанси повернутися додому. Це був своєрідний освітній туризм, і це було чудово. Можливість здобути якісну освіту за межами країни, а потім повернутися і працювати в Україні — це великий плюс.

Проте наразі мова йде зовсім про інше. Це про те, що вони свідомо обирають свій шлях. Все, що потрібно — ми залишимося тут. Будемо пристосовуватися і залишатися. Освіту в школах і університетах вони розглядають як швидкий процес соціалізації для своїх дітей.

Ця тенденція - вона стосується лише прифронтових міст, таких як Харків? Чи ця проблема актуальна по всій Україні?

Я б почувався набагато спокійніше, якби йдеться лише про Харків, Дніпропетровську область, Донецьк чи Запоріжжя. Проте, на жаль, це не так. Це сюжет, який виходить за межі будь-якої географічної прив'язки.

У нас багато клієнтів з 2022 року, які виїхали навіть з Івано-Франківської області, з Львівської. І вони також ухвалюють рішення залишатися в Європі, чи в тих країнах, де вони є. Тобто вони це пов'язують більше з тим, що не бачать перспектив тут.

Існує ще один аспект, про який зазвичай не говорять, але він справді має місце. Коли батьки відчувають загрозу для себе, зокрема чоловіки, їхня реакція полягає в бажанні вирватися з ситуації. Вони, звичайно, беруть зі собою свої сім’ї. І в результаті ми отримуємо запити на навчання, оскільки вони переїхали в нові умови.

Ми бачимо, що зараз тривають дискусії про зменшення мобілізаційного віку. Є навіть плітки про можливе запровадження мобілізації жінок в Україні. Це також робить певний внесок у мотивацію батьків вивозити своїх дітей з України?

Так, беззаперечно, це є одним із чинників для батьків обирати своїм дітям освіту за кордоном.

Проблема виїзду дітей стосується не лише шкіл, а й майбутнього вищої освіти. Під час пандемії COVID-19 українські університети стикалися з закриттям або об'єднанням, оскільки не вистачало студентів. Чи не є ця загроза ще більшою сьогодні?

На мою думку, Міністерство освіти діє абсолютно вірно. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів є не лише бажаною ідеєю, а справжньою необхідністю. По-перше, це стане необхідним кроком, який ми змушені будемо здійснити.

По-друге, ми стикаємося з ризиком виникнення значної демографічної ями серед молоді, яка нині завершує навчання в школах, вступає до вищих навчальних закладів та виходить на ринок праці. Це може призвести до подальшого прискорення процесу старіння населення. Наслідки цього явища можуть виявитися катастрофічними не лише для системи освіти, але й для трудового ринку в цілому та економіки країни. Адже в перспективі просто не залишиться достатньо людей для виконання трудових функцій.

На сьогоднішній день ми не спостерігаємо жодних ініціатив з боку Уряду щодо залучення іноземних працівників до України. Проте, проблема з робочими місцями відсутня — їх існує в надлишку. Інша ж проблема полягає в нестачі кваліфікованих кадрів. Існує кілька рівнів цієї проблеми. Перший з них — відсутність спеціалістів, які б відповідали вимогам підприємств.

Другий прошарок - географічна прив'язка. Наприклад, в Чернігівській області менше людей, ніж підприємств.

Третя категорія - це чоловіки, які уникають офіційного працевлаштування через відсутність прозорих механізмів для бронювання. У випадку з підприємствами, важливо, щоб працевлаштування було легальним, без залучення фізичних осіб-підприємців, оскільки це пов'язано з дотриманням правил безпеки та іншими вимогами. Вони сприймають цю ситуацію як безвихідну, адже бояться, що підприємство може повідомити про них, і відразу ж отримають повістку. Ось така реальність.

А тепер уявімо, що нинішня ситуація ще більше ускладнюється через виїзд молоді, яка могла б за рік, два або п’ять років зайняти місця тих, хто виходить на ринок праці. Які кроки ми будемо вживати?

Насправді, ця проблема матиме тривалий характер. Навіть після завершення війни, сім'ї, які обрали життя за межами України, навряд чи повернуться додому. Це може призвести до труднощів для шкіл у питанні залучення нових учнів у майбутньому.

На мою думку, школи зіткнуться з серйозними викликами. Вони вже стикаються з ними сьогодні. У нас існує проблема з доступом до мережі. У сільських районах, коли проводять оптимізацію навчальних закладів, виникають труднощі з їх заповненням.

Проте існує і зовсім інша ситуація. Наприклад, я проводив тренінг для вчителів в Ірпені. Там знаходяться одні з найбільших шкіл в Україні за кількістю учнів. У одній з цих шкіл навчається 2700 дітей, а сама будівля складається з трьох поверхів. Проте укриття в цій школі розраховане лише на 700 учнів.

Отже, вони функціонують у три зміни. Можете уявити, яке це навантаження для вчителів і як впливає на психічний стан дітей? А потім, коли оголошують повітряну тривогу, всі ці діти спускаються в укриття, де навчання не відбувається. Це призводить до чого? До збільшення освітніх втрат, які накопичуються, немов сніговий ком.

Отже, навчальні заклади повинні, насамперед, зосередитися на гнучкості. Мене особисто тішить, що сьогодні існує розвинений ринок онлайн-освіти. Особливо приватні школи стали більш адаптивними у виборі форматів навчання, способах подачі інформації та впровадженні елементів гейміфікації.

Це класно, але це не системно. Тому що системно - це коли на рівні держави впроваджується для всіх обов'язково. Тому я думаю, що нам доведеться дуже сильно працювати з комбінаціями "Educational Technologies" та традиційною освітою. Нам доведеться розв'язувати питання освітніх втрат. І нам доведеться розв'язувати питання мотивації, залученості, професіоналізації вчителів.

Цього року ми спостерігали значне зниження кількості абітурієнтів, які вступають до педагогічних університетів. Якщо врахувати демографічні виклики та системні проблеми в освітніх закладах, то отримуємо ситуацію, яка викликає серйозну стурбованість.

Зважаючи на всі ці виклики, чи можливі якісь способи їх подолання в умовах сучасності та післявоєнного часу?

Розкладімо цю історію на кілька складових. Перша складова - це можливості шкіл впроваджувати дистанційне навчання. Адже зараз у них системного вирішення немає. Є лише безкоштовні сервіси, як от Google-класи, а далі робіть, що хочете. Не держава, ніхто, навіть донори, не дають системних якихось інструментів їм для того, щоб це робити круто.

По-друге, це все одно не панацея, тому рівень викладацького складу також буде на це впливати. Робота з вчителями, їхньою мотивацією, зарплатнею тощо.

Третій чинник - це мережа. Або оптимізація мережі там, де воно потрібне. І це буде вимагати, зокрема, збільшення кількості дистанційного навчання там, де воно потрібне. Маю на увазі скорочення шкіл. Або навпаки їхнє розширення в таких містах, як Ірпінь, де катастрофа відбувається. Тобто загальна оптимізація системи.

Однак це лише аспект, що стосується освіти. Головна проблема полягає в тому, що сама якість освіти не є ключовим фактором, який впливає на відтік населення за кордон. Це лише один із багатьох чинників. Проте, основною причиною точно не є рівень освіти, оскільки сьогодні діти можуть вступити до будь-якого університету.

Отже, їм вигідніше зараз зарахуватися до якогось місцевого університету в умовній Словаччині, навіть якщо його рівень освіти нижчий від нашого, ніж продовжувати навчання у нас.

Отже, сучасні виклики в освітній сфері не стільки зумовлені самою освітою, скільки відсутністю чіткої візії. Це означає, що люди не усвідомлюють, що чекає на них у майбутньому. На мою думку, школи виступають своєрідним лакмусовим тестом, що вказує на те, що у багатьох відсутнє розуміння завтрашнього дня.

Просте порівняння. Ось і знову листопад, але якщо згадати листопад 2022 року, то ми бачимо зовсім іншу картину. Тоді не було електрики, іноді зникала вода, а щоденні обстріли стали звичною реальністю. Проте, попри всі труднощі, в людей був піднесений настрій. Харків і Херсон були звільнені, люди сподівалися на контрнаступ, і багато хто повертався додому. Я знаю знайомих, які приїжджали з Британії, залишаючи там свої роботи, бо вірили, що в Україні все налагодиться. А тепер ситуація абсолютно змінилася, і нам потрібно навчитися жити з цими новими викликами...