Путін обмірковує, як елегантно завершити конфлікт та відновити контроль над Курщиною, - вважає політолог Орєшкін.

Професор політології з Вільного університету в Ризі, Дмитро Орєшкін, в інтерв'ю ведучому Антону Борковському програми "Студія Захід" на телеканалі "Еспресо" поділився своїми думками щодо дилеми, з якою стикається Путін, а також про кризу сприйняття Спеціальної військової операції в російському суспільстві.

ЗСУ продемонстрували, що в ескалацію можна грати вдвох. У Тверську область РФ прилетіло на військовий склад - вибух був такої потужності, що стався землетрус до 3 балів за шкалою Ріхтера. Отже, війна зайшла на територію РФ не лише у вигляді мішків із "двохсотими". Тобто розпочинається нова фаза війни.

Я б не став стверджувати, що все так просто з переходом війни в нову фазу. Мені здається, що події розвиваються цілком логічно, проте це стало несподіванкою для російського менталітету. Там вважають, що чим більша країна, тим вона сильніша. Але в XXI столітті ситуація змінилася, і в Москві цього не усвідомлюють. Справа в тому, що велику територію потрібно захищати, коли триває війна. Виходить, що в Росії є занадто багато об'єктів, для захисту яких просто недостатньо систем протиповітряної оборони.

Серед інших об'єктів, варто згадати величезну та, здавалося б, сучасну базу в Торопці, розташовану у Тверській губернії. Її дійсно потрібно було охороняти, адже там зберігалися ракети, снаряди та багато іншого. Однак, охорона не спрацювала: відбулося вторгнення, і база зазнала удару. Це свідчить про те, що Росія не має достатніх засобів сучасної протиповітряної оборони для захисту своїх важливих об'єктів на території країни. Путін, розпочинаючи агресію проти України, не здогадувався, що може зустріти опір, а він його отримав. Для мене це не є новиною, адже подібні ситуації траплялися і в квітні, і в травні 2022 року, коли він не очікував реакції під час наступу на Київ чи Гостомель, але отримав її. Те ж саме стосується й Харкова, та інших регіонів, включаючи Курськ.

Отже, у війни своя логіка. Проблема в тому, що російському менталітету дуже важко цю сучасну логіку усвідомити. Вона дуже проста (якщо це європейська логіка) й полягає в тому, що коли ти живеш у скляному будинку, не треба кидатися камінням у сусідів - може прилетіти у відповідь.

І Путін, і його оточення гадали, що у відповідь нічого не прилетить. А по-друге, найбільш безголові з них вважали, що це наш будинок, скляний чи не скляний - він наш, Захід злякається й не братиме участі, Україна злякається, Зеленський втече й за три дні буде парад перемоги в Києві. Так не вийшло.

А тепер уже пішов свій процес, який важко зупинити. Він жахливий, він кривавий, він руйнує Україну, вона жертва агресії - тут питань нема, але руйнує і Росію - питання лише в тому, що російська громадська думка досі цього не обґрунтувала, не усвідомила й не готова усвідомити. І в цьому сенсі Україна займається тим, що подає раз у раз дуже наочні прості уроки для російської громадської думки. Питання в тому, наскільки скоро ця громадська думка зможе набратися мужності визнати, що Путін вчинив не лише злочин, розпочавши цю війну, а й помилку. І тепер за цю помилку доведеться розплачуватися довго й у вкрай невигідні способи.

Але це вже про інше розмова. Загалом мені здається, що війна пішла з дурного розуму - у ХХІ столітті в сучасному світі війнами проблеми не вирішують.

Але ж Путін залишився у ХVIII, чи у ХІХ, чи в першій половині ХХ століття. У нього вселився дух Миколи І чи інкарнувалися проєкції Сталіна (він так думає). Україні немає куди тікати під загрозою екзистенційного знищення. Путін і Кремль пропонують ультимативно: віддайте нам свою територію, свій суверенітет, свою ідентичність - інакше війна триватиме. Це не є переговірна позиція - це ультиматум під загрозою знищення народу, держави тощо. Чи зможе ця "ватка з нашатирним спиртом" - кров, руйнації й непохитна позиція Заходу змінити хід думок Путіна?

Якщо я вас правильно зрозумів, то моя відповідь буде такою: річ у тім, що Росія є двошаровою - з одного боку, вона європейська, а з іншого, скажімо так, золотоординська. Принаймні Іван Васильович Грозний свідомо використовував практики золотоординського територіального менеджменту, які він запозичив у Сафа Ґерая, що тричі досить суворо керував Казанським ханством. Весь час відбувається протидія європейської інтенції, де Росія була такою самою імперією, як, наприклад, Австро-Угорщина, під керівництвом доволі європеїзованої монархічної сім'ї Романових.

А от із 1917 року, особливо після приходу до влади товариша Сталіна, стали відверто домінувати умовно азіатські уявлення про організацію влади - такий собі султанат, східний спосіб виробництва, як писав Карл Маркс, кажучи про те, що приватної власності нема, власність належить державі тощо. І це вже імперія скоріше не європейського типу, а золотоординського, коли є хан, якого нічого не обмежує, жодних політичних інституцій, які б його стримували, немає. Існує військово-політична, чи військово-кочова, псевдодемократія, яка називається "делегативною" - тобто одного разу делегували повноваження хану й після цього він нічим і ніяк не обмежений. Ось товариш Сталін таку побудував.

Від кого Путін захищає "русскіх" - від так званих бандерівців. А хто такі бандерівці? Раніше то були ті, хто захопив владу в Україні. А тепер це вся Україна. Виявилося, той самий "русскій" народ, який Путін проголошував частиною великого російського народу, складається з самих зрадників. І це суто сталінський підхід - народ-зрадник.

Це яскравий приклад ординського стилю, коли хан мав можливість позбавити улус його самостійності та перемістити певні його частини з однієї області своєї території в іншу.

Тут навіть логіка путінського режиму перевернулася з ніг на голову: починаючи з відмови визнати Україну як суб’єкт міжнародних відносин і заперечення існування українського народу, і закінчуючи ідеєю про необхідність його знищення через те, що цей народ не підкоряється. Навіть явні логічні суперечності намагаються замаскуватися і замалювати. Варто усвідомити: Путін — це не лише одна особа, а колективний Путін, який втілюється в особах таких як Симоньян, Соловйов, Шойгу, Медведєв та багатьох інших. Саме ця система цінностей, яку він просуває і захищає, не відповідає реальності і суперечить природному ходу подій.

Природна логіка полягає в тому, що українці хочуть бути в Європі. Отже, Путін не зміг подолати цей природний потяг до суверенітету мирними способами, не зміг купити Януковича 17 мільярдами доларів, які він на це поклав. Україна на це не пристала і Януковича вигнала. І він не може цього пробачити Україні й намагається довести, що він таки фігура, воєнними методами. І теж у нього не виходить - і не вийде. Питання в тому, яку жахливу ціну за цей натурний експеримент зі заздалегідь відомим результатом... Ну, що означає "зі заздалегідь відомим" - хтось розуміє, а хтось не розуміє.

Мені видається, що результат заздалегідь відомий: це в будь-якому разі глибока депресія, щоб не сказати катастрофа, для Росії.

Щодо України, то я взагалі не маю що додати, оскільки вона стала жертвою агресії. Це очевидно: ми спостерігаємо за втратою населення та руйнуванням економіки. Цю ситуацію не спричинила сама Україна, а ініціював її колективний Путін.

То відповідаючи на ваше запитання, якщо я його правильно зрозумів: Путін намагається збройною силою протистояти природному ходу європейської історії. І, звісно, в нього не виходить. Приблизно цим займався свого часу Мілошевич та інші персонажі, пролили не річки, але великі бочки крові та врешті-решт програли. У Путіна десь така сама буде історія. Просто Росія дуже велика країна, має дуже багато ресурсів, тому крові доведеться пролити більше - що тут скажеш.

Як можна протистояти цьому? Я навіть не можу уявити.

Однак Путін не є єдиним гравцем у цій ситуації — у нього є союзники в торговельній і геополітичній сферах, і мова йде не лише про Китай та Іран. Бразилія разом із Китаєм подають сигнали щодо мирних ініціатив, намагаються вивчити ситуацію, перш за все в США, а можливо, і в Брюсселі чи Лондоні. Усі їхні "мирні" пропозиції фактично передбачають компроміси за рахунок України, і постійно обговорюються питання захоплення наших територій, з акцентом на "реалії на місцях". Проте Збройні Сили України продемонстрували, що ці реалії не такі прості. Очевидно, що сигнали з Бразилії та Китаю узгоджені з Кремлем, який таким чином перевіряє реакцію міжнародної спільноти, а це свідчить про те, що він готовий до певних дій. Що ви думаєте про психотип російського Мілошевича?

По-перше, я гадаю, що Путін зробив геополітичний вибір і розвернув Росію на Схід.

Згідно з його уявленнями про естетику, які мають радянське коріння і, отже, є штучними, він формує альянс між Москвою, Пекіном, Тегераном, Пхеньяном і, можливо, сирійською столицею Дамаском. Цей блок має на меті протистояти Західному світу. Однак, варто зазначити, що Путін не є лідером у цьому альянсі; він скоріше виступає на другому плані, підкреслюючи роль Китаю. У свою чергу, Захід, зокрема Америка та Західна Європа, не викликає позитивних емоцій у багатьох країнах, таких як Бразилія та інші.

Суть справи не лише в державах, а в тому, які конкретні сили присутні в них нині. Бразилія підтримує ліві рухи, і, хоча американський імперіалізм має свою репутацію, Росія ніколи не колонізувала Бразилію. Отже, чому б не віддати перевагу підтримці Росії? Все це насправді є другорядним питанням. Путін відступив від домінуючих глобальних тенденцій і звернувся до менш значущих, вибачте за відвертість, політичних режимів, в якій Росія також опинилася. Як росіянин, я вважаю це жахливою і контрпродуктивною ситуацією.

Те, що сьогодні називають "виходом з війни", має особливе значення, адже в Європі серйозні збройні конфлікти, які б торкалися територій, не відбувалися вже майже століття. Остання така війна була за участю Гітлера, котрий активно говорив про необхідність "життєвого простору". Проте Німеччина довела, що може успішно розвиватися без потреби у гегемонії та захопленні інших земель. Найбільша економіка Європи не відчувала необхідності в боротьбі за українські чорноземи, бакинську нафту чи ресурси Донбасу, про що йшлося у планах Гітлера. Таким чином, ми спостерігаємо позитивну тенденцію розвитку: акцент на інтенсифікацію власного простору замість експансії на чужі території.

Путін повертається до підходів, характерних для геополітики XIX століття, зосереджуючи увагу на територіальних аспектах. Проте, навіть у цьому контексті він зазнає поразки, адже ситуація вже досягла Курської області. Справжня картина свідчить про те, що війна поступово втрачає свою інтенсивність. На мою думку, це пов’язано з величезними втратами з обох сторін, накопиченою втомою за два роки, а також економічними труднощами, які стали спільними для всіх учасників.

Європейські війни тому й припинилися, бо в них не вдається остаточно когось перемогти. Перемога стається в менш розвиненому соціокультурному просторі, а тут все одно доведеться колись домовлятися.

Для Путіна наявність російських територій під контролем України - дуже тяжкий геополітичний промах, бо в тій системі цінностей, в якій живе Росія, територія - це найважливіше. І вийшло, що Путін узявся звільняти "русскіх" людей - цю казочку з задоволенням ковтає громадська думка - на території України.

Ну, добре, Україна - не суб'єкт, а російські території, які Путін звільняє, так нам розповідає Соловйов. Але ж за це він платить тим, що територія Курської області, яка є міжнародно визнаною територією Росії, перебуває під контролем України. І як із цієї ситуації виборсатися - неясно. Тому, я гадаю, найближчим часом для Путіна найбільшою темою буде повернення території Курської області під свій контроль. Це пропагандистський факт, бо поки це не зроблено, Путін не може сказати, що він ефективний захисник російського народу.

У цьому контексті Україна завдала глибокого удару, який вразив саме серце.

А що було б, якби наші військові підійшли до Курська, до обласного центру? А може, навіть узяли б його в лещата?

Якщо я правильно зрозумів вашу думку, то війна, безумовно, рано чи пізно завершиться, і розпочнуться переговори для виходу з цієї ненормальної ситуації. На сьогоднішній день Збройні Сили України надали Зеленському значну перевагу в цих переговорах. Адже Путіну необхідно знайти вихід з конфлікту. Очевидно, що він вже не зможе захопити ані Херсон, ані Запоріжжя, і всі його наміри повернути ці чотири області, які він оголосив російськими, виявилися безпідставними. Проте, якщо переговори розпочнуться за умов, коли частина Курської області контролюється Україною, це створить для Путіна надзвичайно складну політичну ситуацію.

Отже, я вважаю, що найближчим часом основним завданням для Путіна стане витіснення ЗСУ з Курської області, а далі вже побачимо, як складеться ситуація. Щодо Покровська, сама Курська область обмежує можливості Росії для широкомасштабного наступу, тому наразі вони можуть атакувати лише в одному вузькому напрямку - на Покровськ. Це, безумовно, стратегічно важливий об'єкт, але навіть якщо Росія вдасться захопити його через три-чотири місяці, чи раніше, чи пізніше, і залишить частину Курської області під контролем, це не буде для Путіна справжньою перемогою. Йому необхідно створити ілюзію успіху, продемонструвати, що він забезпечив безпеку для російського народу, і лише після цього перейти до тривалих переговорів, які, врешті-решт, неминучі: всі подібні конфлікти закінчуються, коли обидві сторони вичерпують свої можливості для подальшого просування.

На мою думку, ситуація вже досягає певного етапу. Спостерігаємо, що фронтова лінія в цілому стала більш стабільною, за винятком Покровська. Хоча є певні зрушення, їх не можна охарактеризувати як швидкі чи героїчні.

У стратегічному плані зрозуміло, що путінські плани щодо денацифікації, демілітаризації, відсторонення київського "кривавого режиму", НАТО тощо не реалізовані - і не будуть реалізовані. Тепер колективний Путін думає про те, як із красивим виразом обличчя з цієї історії виплутатися.

Курська область не прикрашає обличчя Путіна. Це свідчить про те, що стратегічна концепція відмови від європейських цінностей та перехід до системи цінностей, що базується на китайському, кадировському та північнокорейському підходах, зазнає невдачі в довгостроковій перспективі.