Религиозные взгляды и военные обязательства — Конституционный Суд Украины изучает вопрос, касающийся альтернативного военного служения.
Второй сенат Конституционного Суда Украины 23 октября начал рассмотрение дела по конституционной жалобе Дмитрия Брониславовича Зелинского на открытом пленарном заседании в письменном формате. Соответствующая информация была размещена на официальном сайте КСУ.
На пленарному засіданні суддя-доповідач Віктор Городовенко детально представив суть конституційної скарги та аргументацію заявника. Він зазначив, що Дмитро Зелінський звернувся до Конституційного Суду України з проханням перевірити, наскільки частина перша статті 1 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу", прийнятого 12 грудня 1991 року № 1975-ХІІ зі змінами, відповідає четвертій частині статті 35 Конституції України. Згідно з цим законом, альтернативна служба визначається як служба, яка виконується замість строкової військової служби і має на меті виконання обов'язків перед суспільством.
З аналізу конституційної скарги та доданих до неї документів можна зробити наступні висновки.
Дмитро Зелінський, знаходячись на військовому обліку в районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, отримав повістку за місцем свого проживання. У документі містилась вимога з'явитися до цього державного органу для призову на військову службу у Збройні Сили України під час мобілізації в особливий період. Проте, заявник не виконав цю вимогу і не надав жодних пояснень щодо своєї відсутності.
Через це орган досудового розслідування склав обвинувальний акт, відповідно до якого дії Дмитра Зелінського кваліфіковані за статтею 336 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс), яка встановлює відповідальність, зокрема, за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Свою поведінку щодо неможливості проходження військової служби Дмитро Зелінський обґрунтовував релігійними переконаннями, оскільки понад 20 років належить до "християнської спільноти Церкви Адвентистів Сьомого Дня".
Він також підкреслив, що інформував органи досудового слідства про ці обставини та надав необхідні підтверджуючі документи, виявляючи при цьому намір проходити альтернативну службу, що не пов’язана з військовою діяльністю.
Суд першої інстанції визнав Дмитра Зелінського невинуватим у пред'явленому йому обвинуваченні, визначеному у статті 336 Кодексу, та виправдав через відсутність у його діях складу кримінального правопорушення.
Апеляційний суд скаргу прокурора задовольнив; вирок суду першої інстанції скасував та постановив новий, яким визнав Дмитра Зелінського винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, визначеного статтею 336 Кодексу, і призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі.
Верховний Суд касаційну скаргу захисника Дмитра Зелінського залишив без задоволення, а вирок апеляційного суду - без змін. Суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, зазначивши, зокрема, що "право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей"; а "жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов'язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни".
Дмитро Зелінський, посилаючись, зокрема, на частини першу, четверту статті 35 Конституції України, наголошує, що "конституційне право на свободу світогляду і віросповідання охоплює право на альтернативну (невійськову) службу. Кожний громадянин України, виконання військового обов'язку яким суперечить його релігійним переконанням, має право на заміну свого військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою. Водночас держава зобов'язана забезпечити реалізацію цього права".
Автор клопотання вважає, що "норма частини четвертої статті 35 Конституції України стосується виконання військового обов'язку в цілому. Тобто альтернативна (невійськова) служба має запроваджуватись замість проходження всіх видів військової служби, а не лише строкової"; однак "положення Закону передбачають заміну альтернативною (невійськовою) службою лише строкової військової служби, якої в Україні на сьогодні не існує, це повністю унеможливлює реалізацію конституційного права, що передбачене частиною четвертою статті 35 Конституції України та є таким, що не відповідає Конституції".
Дмитро Зелінський також зазначає, що "Конституція України гарантує звільнення громадян, які за своїми релігійними переконаннями не допускають користування зброєю від проходження військової служби за призовом. Також закону, яким би у відповідності до статті 64 Конституції України на час дії воєнного стану обмежувалися права громадян, передбачені статтею 35 Конституції України, прийнято не було".
Суб'єкт, що має право на конституційну скаргу, підкреслює, що "хоча механізм вирішення питання щодо альтернативної (невійськової) служби визначається положеннями закону, який не включає правових норм про призов громадян України на військову службу в умовах мобілізації на особливий період, Конституція України та міжнародні угоди мають вищу юридичну силу (перевагу над іншими внутрішніми законодавчими актами). Тому право особи на альтернативну службу є абсолютним і не може бути обмежене через відсутність (недостатнє регулювання законами України) порядку заміни військової служби на альтернативну (невійськову) службу під час воєнного стану".
Після вивчення матеріалів справи під час відкритої частини пленарного засідання Другий сенат перейшов до закритої сесії для прийняття рішення.
На відкритій частині пленарного засідання був присутній представник суб'єкта права на конституційну скаргу, адвокат Олександр Храпач.
