Серіал "Невидима війна". Яким чином насправді проходив медовий місяць насильника та його жертви.

Документальний проєкт якісно переосмислив російсько-українські відносини після розпаду СРСР, але з переоцінкою внутрішньої історії не впорався.

На телеканалі "Дім" відбулася прем'єра документального серіалу "Невидима війна", який був підготовлений командою історичного проєкту "Was.media". Цей фільм з'явився в мережі на початку весни на YouTube-каналі "Was: Популярна історія". Протягом семи місяців "виходу" на YouTube три епізоди серіалу разом зібрали більше мільйона переглядів.

Це вже не перший випадок, коли "Дім" звертається до інтернету в пошуках контенту. Наприклад, минулорічний проєкт "Діло буде" був адаптований з ютуб-каналу "Розмова" Сергія Лиховиди. У тому випадку "Дім" лише обрав формат, перезнявши проєкт з тим же ведучим. Натомість цього разу глядачам представили готовий продукт. У чому ж особливість "Невидимої війни"?

Серіал досліджує українсько-російські відносини в період між 1991 і 2014 роками, коли, здавалося б, держави могли мирно співіснувати. Після початку повномасштабного вторгнення з'явилася безліч історичних проєктів, які пролили світло на деякі темні аспекти цього так званого "медового місяця" між агресором і його жертвою. Можна згадати про конфлікт на Тузлі, втручання у вибори в Україні, підтримку сепаратистів у Криму, а також газовий шантаж. Однак фільм "Was" продемонстрував, що ці події не були випадковими, а стали складовою частиною війни, яку Росія розпочала проти України одразу після розпаду Радянського Союзу. Наше суспільство, проте, намагалося ігнорувати ці факти, внаслідок чого назва проєкту отримала символічну назву "невидима".

Я б із задоволенням наповнила медом увесь серіал, адже вважаю, що якісні історичні фільми є важливими для майбутнього нашої держави. Вони сприяють свідомому проходженню суспільства через болісний процес "дезінтоксикації" від ілюзій, термін, що його впровадив Джон Фаулз у своєму романі "Маг". Українці, які протягом тривалого часу жили з ілюзіями про велич і братерство сусіднього народу, 24 лютого отримали нове бачення реальності. Проте їхня психіка, намагаючись захиститися від шоку, постійно штовхає їх до нових ілюзій. Наприклад, до переконання, що всім винен лише маніяк Путін. Серіал "Невидима війна" детально пояснює, чому це не так, і допомагає усвідомлено оцінити ситуацію.

Проте, повністю захопитися цим серіалом мені заважає те, що автори не звертають уваги на певні аспекти внутрішньої історії України. Аналіз помилок залишу на кінець, а почну з позитивних аспектів, яких, безумовно, більше.

Як і всі проєкти Was, у "Невидимій війні" розповідь вийшла легкою, динамічною та добре ілюстрованою. Автори використали архівне відео з медіатеки Суспільного, отже фільм дозволяє сповна насолодитися обличчями епохи з українського та російського політикуму. Окрім того, проєкт запросив цікавих експертів, які знайшли, чим здивувати. Це, зокрема, перший посол України в Росії Володимир Крижанівський і політичний консультант Олексій Ковжун. Обидва через безліч неформальних контактів із росіянами мали змогу подивитися на російсько-українські відносини з іншого боку.

Фахівці проєкту: Олексій Ковжун, Максим Майоров, Сергій Громенко, Володимир Крижанівський та Денис Казанський.

Перший епізод серіалу охоплює важливі події періоду з 1991 по 1997 роки, починаючи з проголошення незалежності України і до підписання Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною та Росією. Важливою подією тих часів стала боротьба Росії за контроль над Чорноморським флотом. Країна-агресор вдавалася до викрадення українських кораблів, таких як авіаносець "Адмірал Кузнецов", а також здійснювала атаки на судна під українським прапором, наприклад, на тральник СКР-112. У зв'язку з цим, загроза збройного конфлікту між двома державами в перші роки після розпаду Радянського Союзу виглядала цілком реальною.

Але, як сказав історик Сергій Громенко, Україна виявилася "дещо сильнішою, ніж вважала Росія". Наприклад, змогла майже по-тихому приборкати проросійські сили в Криму, які в 1994-му навіть обрали на півострові окремого президента (про це є окремий фільм). Натомість Росія розв'язала в Чечні криваву війну, яку програла. Тому на відкритий конфлікт з Україною не наважилася. Втім, агресорка зайшла з іншого, економічного боку. Цей шлях виявився для неї набагато успішнішим.

Другий епізод охоплює період з 1997 року до початку 2005-го, коли відбулося "пришестя" Путіна, а також загострення російсько-українського конфлікту навколо острова Тузла, яке майже призвело до збройного протистояння. Окремо розглядаються президентські вибори 2004 року в Україні та тріумф Помаранчевої революції. Ця серія вказує на епізоди, які, на перший погляд, могли здатися другорядними на фоні відомих історичних подій. Наприклад, згадуються настрої російських футбольних вболівальників, які перед матчем збірних України та Росії у 1998 році випустили медаль "Вторжєніє на Україну", або ж численні овації на прем'єрі фільму "Брат-2" у 2000 році, де зібралася московська творча еліта. Олексій Ковжун розповідає: "Після фрази 'Ви мнє єщє за Севастополь отвєтітє' аплодисменти зупинили показ фільму. Це були не просто п'яні водії автобусів, а представники культури і бомонду. Тоді стало зрозуміло, що все це, напевно, закінчиться сльозами".

Третій епізод серіалу охоплює період з 2005 року до початку 2014 року, починаючи з президентства Віктора Ющенка і закінчуючи анексією Криму. "Після перемоги Ющенка, внаслідок Помаранчевої революції, Росія відчула страх перед можливими кольоровими революціями, які могли б поширитися й на їхню територію. Вони почали активно протидіяти цьому наративу як в Україні, так і всередині своєї країни. Це не були лише випадкові союзи між елітами обох країн, а систематична робота зі створення концепції 'русского міра'", -- зазначив журналіст Денис Казанський. Для зміцнення свого впливу Росія застосовувала різноманітні інструменти, серед яких були не лише популяризація російської мови та церкви, а й "побєдобєсіє", підкуп українських політиків, а також ексцентричні акції, такі як знесення Тризуба на Говерлі у 2007 році. Навіть не надто популярні дії російських радикалів мали свій ефект. Наприклад, у 2014 році для захоплення Донецька росіяни скористалися символікою малочисельної проросійської організації "Донецька республіка", яка виникла після Помаранчевої революції і була заборонена в Україні у 2007 році. Таким чином, крок за кроком, Росія намагалася завоювати Україну. Проте, зрештою, зазнала поразки.

"Чому попри всі титанічні зусилля та ресурси, попри всю пихатість і впевненість у нежиттєздатності України як держави, Росія так і не досягла своїх цілей в Україні?" -- питають автори наприкінці фільму. І самі ж дають відповідь: "Схоже, там щиро вірять у те, що українці -- ті ж росіяни, які просто смішно гекають, носять вишиванки та їдять галушки. Путін роками жив у полоні своїх уявлень, отримуючи від розвідки записки, в яких жителі Харкова й Одеси мріють повернутися до спільної держави. А реальність щоразу давала йому ляпаса, спокійним і впевненим голосом промовляючи слова, якими Кучма назвав свою книжку. Україна -- не Росія", -- ставить пафосну крапку диктор.

Леонід Кучма та Володимир Путін, сцена з кінематографічного твору.

І ось ми дійшли до етапу, який викликає у мене занепокоєння. У фільмі неодноразово згадувався другий президент України, що цілком зрозуміло, адже його тривале перебування на посаді збіглося з безліччю значних подій, які висвітлювались у проєкті. Леонід Кучма, за словами творців фільму, прийшов до влади як типовий проросійський кандидат, але згодом його позиція змінилася, і він почав протистояти Росії. "Щоб стати українським націоналістом, достатньо один раз відвідати Москву для переговорів", — навів непублічну цитату Кучми Олексій Ковжун, який почув її від своїх знайомих.

Творці наводять ще один приклад "опору" Леоніда Кучми. "Андрій Ілларіонов, який у ті часи був радником Путіна, пригадує, як він наполегливо намагався переконати Кучму застосувати силу для розгону Майдану, але той відмовився. Це рішення Леоніда Даниловича кардинально змінило ставлення Путіна до України, Заходу та світу в цілому", – повідомляє диктор у закадровому тексті.

На мою думку, це досить суперечливий висновок. Крім того, дивно хвалити президента за те, що він не розігнав протестну акцію, яка виникла, зокрема, через його бездіяльність у боротьбі з фальсифікаціями під час виборів на користь чинного прем'єра.

Очевидно, що зовнішня загроза спонукає до об'єднання всіх ресурсів. Проте це не є підставою для спотворення внутрішніх подій. Натомість, це може стати нагодою для більш глибокого та обґрунтованого переосмислення нашої історії.