Українське сонце знову засяє – погляд бійця "Якудза" на поліцію під час війни, його ставлення до смерті та шлях до духовної трансформації.

Поліцейський офіцер Сергій Боханок поділився своїм бойовим досвідом, розповів про отримані травми та свої амбіції на майбутнє.

Сергій Бохонок на позивний "Якудза" несе службу в підрозділі поліції TacTeam (взвод тактичної підготовки батальйону ТОР. -- Ред.). З початком повномасштабного вторгнення Росії поїхав воювати у складі зведеного загону "Хижак" Департаменту патрульної поліції, нині бойової бригади. Про "копів на війні", бої, зачистки, смерть, духовність та необхідність належати до спільноти він розповів "Телеграфу" в межах проєкту "Лінія спротиву".

Для чоловіка та офіцера поліції служба на фронті стала справжнім виявом честі. Моя військова подорож розпочалася в Ірпені та Бучі, а згодом "турне" перемістилося на "престижні східні курорти" України. Бійці бригади "Хижак" виконували завдання на Київщині, брали участь у визволенні Херсона та Харківщини, були в Лимані, Ізюмі, Бахмуті, а також у контрнаступі на Запорізькому напрямку, зокрема в районах Часів Яру та Торецька. З власного досвіду можу особливо виділити бої в Бахмуті — ситуація змінювалася дуже швидко, і під час одного виїзду ми не раз опинялися в оточенні.

Поранення в Серебрянському лісі, що знаходиться в Бахмутському районі, залишило глибокий емоційний слід. Того дня я замінив пораненого товариша, це була не моя черга. Ми перебували на позиції, коли ворог нас помітив, і в цей момент приземлилася 120-мм міна. Ми відлетіли в різні боки. У момент вибуху все моє життя промайнуло перед очима, а думки раптом стали повільними. Я втратив слух, отримав сильну контузію і на кілька секунд втратив свідомість. Але коли я прийшов до тями, мій поранений товариш, незважаючи на всі небезпеки, почав надавати мені допомогу. Після цього відбулася евакуація, і я опинився в лікарні – спершу в Лиманській, а потім у Краматорській.

-- Люди дивуються, коли бачать поліцейського на війні. Деякі мої знайомі у соцмережах не завжди розуміють, що я служу у спецпідрозділі поліції, яка нині на фронті. Я викладаю фото, де видно, що у мене за підрозділ, та знайомі думають, що це з далекого минулого, а зараз я десь у Нацгвардії, що я перевівся, а я кажу: "Та ні, служив, де і служу". А вони такі: "Як?" Раніше хейт поліції в інтернеті зачіпав, та зараз сприймаю спокійно. До того ж спекуляція на мобілізації в Україні -- це одне із найуспішніших ІПСО Росії, мета якого провокувати серед українців ворожість один до одного. Поліція воює, страждає і гине на полі бою -- це факт.

-- У зоні високого адреналіну твої уміння завжди опускаються до рівня навичок. Я чотири роки служив і нині служу у спецпідрозділі TacTeam -- він займається затриманням небезпечних злочинців, один з головних аспектів -- момент несподіванки. Бійці TacTeam навчені вести стрілецький бій на короткій дистанції CQB (close quarters battle. -- Ред.). Досвід служби у поліції допоміг виживати на фронті.

На мою думку, ключовими навичками у війні є вміння користуватися зброєю та її ефективний контроль, знання основ медичної допомоги, а також фізична підготовка. Це необхідно, оскільки доводиться носити на собі бронежилет, каску, боєприпаси і все це в умовах пересування через посадки та зарослі. Тому важливо мати хоча б базову фізичну підготовленість та витривалість.

-- Сильного болю завдала втрата Романа Зеленського, побратима і близького друга. Він був командиром груп аеророзвідки та FPV. Загинув на Сумському напрямку під час зачистки населеного пункту від російських окупантів. Як справжній командир, заходив у будинок першим, бо вів за собою групу. У стрілецькому бою отримав кульове поранення у голову. Всі вороги тоді були знищені. 22 серпня 2024 року ми його втратили. Він готувався до одруження, його наречена вступила на службу до нього, а його не стало.

Життя кожної людини – це короткий момент, і важливо цінувати кожен день, жити свідомо та реалізовувати свої цілі. Ми не можемо знати, коли настане завершення нашого шляху, тому в моменти невизначеності зацикленість на дрібницях і планування можуть виявитися марними та не приносять жодної користі.

-- Коли думав, що це кінець, ти загинеш, та все одно залишаєшся живий, відчуваєш сильне емоційне піднесення. Тоді ви в окопі смієтесь, немов з кращого жарту "Камеді Клаб". Такі моменти підсвічують цінність життя. Відчуваєш, немов хотів пити, а тобі дали найсмачнішу воду. Нічого не міняється, ти жив і до цього, але в цей момент з'являється такий виразний смак життя.

Я не вірю у випадковості, а вірю у долю, і війна -- місце, де це підтверджується. Смерть -- невіддільна частина життя, і цей перехід від одного стану до іншого все одно відбудеться. Тут нема виключень. Твоя доля знайде тебе у будь-якому місці. Та смерть -- не кінець, я в це вірю. Як писав Хемінгуей у книзі "Прощавай, зброє!": "Війна -- це місце, де всі солдати живі тому, що навколо них відбувається дуже багато випадковостей". Лотереї, де ти виграєш 8/10 раз, немає.

-- Людина після поранення ще довго живе в цьому моменті. Момент поранення продовжує прокручуватись у голові знову і знову, немов заїло пластинку, але його потрібно проживати та позбуватися. Починається апатія до життя, ти не бачиш ні в чому сенсу, бо цивільний світ зовсім інший на контрасті з бойовими діями.

Один із напрямів, який я також обрав, -- надавати психологічну допомогу військовим. Нині я вчуся в Переяславському університеті на психолога. Разом зі мною такий напрям обрав і мій товариш, він ССОшник, ми разом проходили лікування. Дуже тяжко буває хлопцям повернутися і займатися чимось у цивільному житті. Дуже довго не можеш знайти свою течію. Саме під час спілкування і пошуку справи до душі захисники у тилу починають оживати. Всім важливо бути частиною суспільства.

-- Навіть якщо ми десь один з одним гаркаємось, то коли у наш дім приходять вбивці, потрібно об'єднуватись, і в єдності колосальна сила. Світ та союзники допомагають, але ніхто не вирішить наші проблеми за нас. Це наш шлях. Таким і має бути момент трансформації та росту свідомості.

Духовна революція розпочнеться в Україні, а потім пошириться далі, торкаючись всього світу. Я переконаний, що це лише старт нового етапу духовного розвитку. Війна є спільною справою для всіх, і шлях до перемоги буде тернистим. Коли фінішна лінія здається невидимою, впевненість у кроках може зникати, але це лише ілюзія.

Наша задача -- рухатись згуртовано: не розділяти військових та цивільних. Ми одна нація, кожен має це пам'ятати. Українське сонце зійде. Духовність -- це пам'ять, необхідно, аби наша нація після війни її не втратила. У пам'яті нації повинна залишатись єдність.